Читать онлайн книгу "Діамант Раджі=The Rajah’s Diamond"

Дiамант Раджi=The Rajah’s Diamond
Роберт Луiс Стiвенсон


Видання з паралельним текстом
Роберт Луiс Стiвенсон (1850–1894) – вiдомий англiйський письменник i поет, класик неоромантизму й автор пригодницьких романiв i повiстей – увiйшов в iсторiю свiтовоi лiтератури як тонкий стилiст i майстер психологiчного портрета.

«Дiамант Раджi» – цикл iз чотирьох новел про пригоди князя Богемii Флорiзеля, вiнценосного авантюриста, людини вельми артистичноi та ексцентричноi, улюблена справа якоi – розслiдування заплутаних злочинiв та iнтриг. Флорiзель, знов опинившись у потрiбний час у потрiбному мiсцi, розгадуе загадку дивних подiй, пов’язаних з родиною сера Томаса Ванделера, а також iз безцiнним скарбом – Дiамантом Раджi, який заподiяв стiльки лиха.





Роберт Луiс Стiвенсон

Дiамант Раджi = The Rajah’s Diamond



Серiя «Видання з паралельним текстом» заснована у 2011 роцi

Robert Louis Stevenson THE rajah’s Diamond



Англiйською та украiнською мовами



Переклад з англiйськоi Петра Таращука

Художник-оформлювач Максим Мендор



© П. В. Таращук, переклад украiнською, 1994

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2011

© П. В. Таращук, переклад украiнською, 1994

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2011




Пригода з коробкою


До шiстнадцяти рокiв, спершу в приватнiй школi, а потiм в одному з тих величних закладiв, якими так по праву славиться Англiя, Гаррi Гартлi здобув звичайну на той час джентльменську освiту. Та потiм виявив напрочуд велику знехiть до навчання, а позаяк мати його була надто млява i неосвiчена, тож хлопець без перешкод марнував свiй час на гонитву за модою та iнший нiкчемний дрiб’язок. Ще через два роки вiн став сиротою i мусив мало не жебрати на прожиток. Вдачу й навички вiн мав такi, що не годився нi для якоi роботи чи дiяльностi. Вмiв спiвати романси i потроху награвати на пiанiно, полюбляв грати в шахи i був милий, хоч i несмiливий кавалер, дарма що природа пустила його у свiт з найчарiвнiшим обличчям, яке тiльки можна уявити. Бiлявий i витончений, з лагiдними очима i ласкавою усмiшкою, вiн завжди здавався журливим i нiжним, мав милi, делiкатнi манери. Одне слово, коли все вже сказано, хлопець не годився нi носити вiйськовий риштунок, нi головувати на засiданнях державноi ради.

Завдяки щасливому випадковi й певнiй протекцii Гаррi, осиротiвши, дiстав посаду особистого секретаря генерал-майора сера Томаса Ванделера, кавалера ордена Лазнi. Шiстдесятирiчний сер Томас був норовливий i владний, його гучний голос луною озивався по кiмнатах. За якiсь послуги, про характер яких часто шепотiлися, а потiм не раз спростовували тi чутки, кашгарський раджа подарував цьому офiцеровi шостий iз уславлених у свiтi дiамантiв. Подарунок з незаможного генерала Ванделера зробив багатiя, а з невiдомого i не дуже люб’язного солдата – справжнього свiтського лева: власника Дiаманта Раджi запрошували в найвишуканiшi кола, знайшов вiн собi й дружину – молоду, вродливу, шляхетного роду, ладну назвати той дiамант своiм навiть коштом шлюбу з сером Томасом Ванделером; всi тодi гомонiли, що коштовнi каменi притягують один одного: адже ледi Ванделер не тiльки сама була самоцвiтом найчистiшоi води, а й з’являлась у товариствi в найкоштовнiшiй оправi, чимало тямущих людей казало, що вона належить до гурту отих трьох або чотирьох жiнок, що найкраще вдягаються в Англii.

Секретарськi обов’язки Гаррi були нiби й не дуже обтяжливi, але вiн вiдчував знехiть до всякоi тривалоi роботи, замастити пальцi чорнилом – завеликий для нього клопiт; натомiсть чар i туалети ледi Ванделер часто витягали його з бiблiотеки до будуара. Гаррi найлюб’язнiше поводився з жiнками, залюбки теревенив про моди i був найщасливiший, коли траплялася нагода покритикувати вiдтiнок стрiчки або побiгти з дорученням до модистки. Одне слово, папери сера Томаса припадали порохом, а наша ледi здобула ще одну покоiвку.

Зрештою генерала, навiть як на вiйськового командира не вельми терплячого, прорвало, вiн пiдвiвся й повiдомив секретаря, що вже не потребуе його послуг, додавши до своiх слiв пояснювальний жест, який украй рiдко вживаеться мiж джентльменами. Дверi, на жаль, були вiдчиненi, i Гаррi сторч головою полетiв сходами вниз.

Пiдвiвся Гаррi, трохи забившись i тяжко засмутившись. Життя в генераловiм домi напрочуд вiдповiдало його вподобанням: вiн, хоч i не дуже певно, але пiдтанцьовував у шляхетному товариствi, майже нiчого не робив, iв найласiшi страви i щиро тiшився можливiстю бути поряд з ледi Ванделер, яку в своему серцi називав найнiжнiшими iменами.

Вiдчувши на собi гнiв офiцерськоi ноги, Гаррi заквапився в будуар i розповiв про свое нещастя.

– Любий Гаррi, – вiдповiла ледi Ванделер, звучи його на iм’я, мов дитину чи хатнього слугу, – вам дуже добре вiдомо, що ви нiколи нi за яких обставин не виконували того, що вам казав генерал. Ви, правда, зауважите, що i я така сама. Але тут iнша рiч. За цiлий рiк непослуху жiнка заробить собi прощення, скорившись один раз найслушнiшоi митi, а по-друге, нiхто ж не одружуеться зi своiм особистим секретарем. Я сумуватиму за вами, та оскiльки ви вже не можете зоставатися в домi, де вас образили, я зичу вам щастя i обiцяю вичитати генераловi за його поведiнку.

Гаррi втратив самовладання, з очей йому закапали сльози, i вiн з лагiдним докором подивився на ледi Ванделер.

– Панi, – проказав вiн, – що та образа? Мене мало обходить, якщо хто й справдi не може простити такого дрiб’язку, але втратити друзiв, розiрвати зв’язки приязнi…

Гаррi не доказав, захлинувшись надмiром почуттiв, задушившись риданнями.

Ледi Ванделер з цiкавiстю глянула на нього. «Цей дурник, – думала вона, – втовкмачив собi в голову, що закоханий у мене. А чом би йому не стати з генералового моiм служником? Вiн добрий, люб’язний, розумiеться на уборах; крiм того, це порятуе його з бiди. Все ж вiн надто гарненький, щоб його вiдпускати».

Увечерi вона поговорила з генералом, який уже трохи соромився свого миттевого шаленства, i Гаррi перевели на жiночу половину, де почалося для нього справжне раювання. Вiн найелегантнiше вдягався, носив у петлицi вишуканi квiти, мiг тактовно й люб’язно розважити гостя. Вiн пишався своiм служiнням вродливiй жiнцi, доручення ледi Ванделер були йому нiби знаками прихильностi, його тiшило нахвалятись перед iншими чоловiками, що зневажливо глузували з нього, своiм становищем чи то покоiвки, чи то модистки. Вiн не замислювався над оцiнкою свого iснування з погляду моралi. Нечестя, на його думку, були властивi самим чоловiкам, а проводити своi днi з гарненькою жiнкою i перейматися здебiльшого тiльки ii прикрасами – однаково, що жити на зачарованому островi, заховавшись вiд життевих бур.

Одного ранку Гаррi зайшов до вiтальнi й почав стиха награвати на пiанiно. В другому кiнцi покою ледi Ванделер трохи заголосно розмовляла зi своiм братом Чарлi Пендрагоном, пiдстаркуватим молодиком, що дуже кульгав на одну ногу i взагалi вже звiвся на пси, шукаючи розваг. Секретар, на якого вони й уваги не звернули, не мiг не чути iхньоi бесiди.

– Коли ж, як не сьогоднi? – казала ледi. – Треба зробити сьогоднi, одразу й назавжди.

– Сьогоднi й зроблю, – вiдповiв брат, зiтхнувши. – І все-таки, Кларо, це хибний крок, нас чекае руiна, ми ще тяжко розкаемось.

Ледi Ванделер пильно i якось дивно глянула на брата.

– Ти забуваеш, – сказала вона, – що людина, зрештою, смертна.

– Присягаюся, Кларо, – вiдповiв Пендрагон, – що ти найбездушнiша негiдниця в усiй Англii.

– Ви, чоловiки, – заперечила ледi, – такi товстошкiрi, що нiколи не розумiете вiдтiнкiв значення. Та ви самi зажерливi, хижi, жорстокi й нетямущi, а найменша думка про майбутне вас приголомшуе. Терпцю нема з отаким народом. Краще зневажайте дурiсть банкiрiв, а не шукайте ii в нас.

– Може, ти й маеш рацiю, – погодився брат. – Ти завжди була розумнiша за мене. І, хай там як, ти знаеш мое гасло: родина – передусiм.

– Так, Чарлi, – пiдхопила сестра, обома руками беручи його руку. – Я знаю твое гасло краще, нiж ти. А Клара – попереду родини, – це ж його друга частина? Ти й справдi найкращий iз братiв. Я люблю тебе.

Пендрагон пiдвiвся, трохи збентежений тими сестринськими пестощами.

– Менi краще не показуватись, – промовив вiн. – Я чудово зрозумiв свою роль i не спускатиму ока з нашого телятка.

– Гаразд, – кивнула сестра, – це жалюгiдне створiння може нам усе зiпсувати. – Поцiлувала собi пучки i приязно передала той поцiлунок братовi, що через будуар i чорнi сходи вийшов на вулицю.

– Гаррi, – проказала ледi Ванделер, повертаючись до секретаря, щойно вони зосталися самi, – сьогоднi я маю для вас доручення, тiльки наймiть карету: я не хочу, щоб мiй секретар укривсь ластовинням.

Клара, наголосивши останнi слова, дивилася на свого секретаря з напiвматеринськими гордощами; вельми вдоволений, бiдолаха радий був нагодi прислужитися своiй господинi.

– Це одна з наших великих таемниць, – лукаво всмiхаючись, вела вона далi. – Нiхто, крiм мене i мого секретаря, не повинен про неi знати. Серу Томасовi це б завдало зайвого клопоту, – якби ви тiльки знали, як менi остогидли тi сцени! Ох, Гаррi, Гаррi, чи можете ви менi пояснити, через вiщо ви, чоловiки, такi несправедливi й брутальнi? Хоча я знаю, що не можете, ви единий чоловiк у свiтi, якому не звiснi ганебнi почування. Ви такий милий, Гаррi, такий добрий; ви, зрештою, можете щиро приятелювати з жiнкою. І знаете що? Вiд порiвняння з вами всi iншi чоловiки видаються менi iще гидкiшими.

– Просто ви, – галантно вiдповiв Гаррi, – дуже ласкавi до мене. Ви ставитесь до мене наче…

– Наче мати, – завершила ледi Ванделер. – Я намагаюсь бути вам матiр’ю. Або, – всмiхнувшись, виправилася вона, – майже матiр’ю. Боюсь, я дуже молода, щоб справдi бути вам за матiр. Вважаймо, я ваш друг, найщирiший друг.

Ледi Ванделер замовкла, чекаючи, поки ii слова справлять потрiбне враження на сентиментальнi струночки Гаррi, i знову заговорила, не даючи йому вiдповiсти:

– Але все це з нашим дiлом не пов’язане. Вам треба знайти коробку в лiвiй половинцi дубовоi шафи; на нiй зверху лежить червона спiдниця, яку я надягала в середу пiд мережану сукню. Негайно вiдвезiть ii за цiею адресою, – Клара подала йому смужку паперу. – Але нi за яких обставин не випускайте ii з рук, поки вам не покажуть розписку, написану моею рукою. Ви зрозумiли? Кажiть же, будь ласка, кажiть! Це вкрай важливо, i я прошу вас слухати пильнiше.

Гаррi заспокоiв господиню, слово в слово переповiвши всi ii настанови; вона ще щось збиралася сказати, аж тут у покоi вбiг червоний вiд гнiву генерал Ванделер, вимахуючи довгим i вельми докладним рахунком вiд модистки.

– Мадам, може, ви глянете на це? – кричав вiн. – Будьте ласкавi подивитися на оцей документ! Я дуже добре знаю, що ви одружилися зi мною заради грошей, проте сподiвався, що витрати не перевершать тих, якi може собi дозволити людина на державнiй службi, а тепер, присягаюся Господом, я покладу край цьому безсоромному марнотратству.

– Мiстере Гартлi, – проказала ледi Ванделер, – я сподiваюся, ви зрозумiли, що вам треба робити. Тiльки прошу, вирушайте одразу.

– Стiйте, – звелiв генерал, звертаючись до Гаррi, – перш нiж пiдете, нам треба поговорити. – І додав, повертаючись до ледi Ванделер: – Яке ж доручення ви дасте цьому неоцiненному хлопцевi? Я жодному його слову не повiрю, то скажiть менi ви. Якби вiн мав хоч якусь дрiбку честi, то давно б уже пiшов з цього дому, а що вiн тут робить за свою платню – таемниця для всього свiту. Мадам, яке ж його доручення? Чого це вам так приспiло вiдсилати його?

– Я гадаю, нам краще поговорити наодинцi, – вiдповiла Клара.

– Ви говорили про доручення, – не вгавав генерал. – Не намагайтеся дурити мене, коли я в отакому гуморi. Я ж чув, ви казали про доручення.

– Якщо ви наполягаете, щоб слуга був присутнiй при нашiй принизливiй сварцi, – промовила ледi Ванделер, – то нехай мiстер Гартлi краще сяде. Нi? Що ж, Гартлi, – вела вона далi, – можете йти. Гадаю, ви запам’ятали все, що вам довелося почути в цiй кiмнатi, це вам, може, придасться.

Гаррi мерщiй вийшов з вiтальнi, а беручися сходами вгору, чув, як гучно вичитуе дружинi генерал i як ледi Ванделер тонким голосом гостро й дотепно вiдповiдае на кожен закид. Як щиро бiдолашний Гаррi захоплювався генераловою дружиною! Як спритно вона уникае тяжких запитань, з якою безмежною зухвалiстю повторила своi настанови пiд самiсiнькими жерлами ворожих гармат! А, з другого боку, як вiн ненавидiв ii чоловiка.

Загалом у вранiшнiх подiях не було нiчого незвичайного, бо Гаррi не раз уже виконував потаемнi доручення ледi Ванделер, здебiльшого пов’язанi з крамницею капелюшкiв. Гаррi добре знав, що подружжя живе в незлагодi. Нестримнi забаганки й таемнi борги дружини вже давно проковтнули ii власнi статки i що день, то дужче загрожували занапастити й чоловiковi. Раз або двiчi на рiк викриття i руiна здавалися неминучими, але Гаррi пiдтюпцем оббiгав крамницi всiх постачальникiв i, де брешучи, де сплачуючи хоч малу частину чималенького боргу, домагався, що реченець остаточноi виплати вiдсували, i тодi господиня та ii вiрний секретар могли вiдiтхнути. Адже Гаррi у своiй подвiйнiй ролi був душею цих фiнансових воен, вiн не тiльки обожнював ледi Ванделер i боявся й ненавидiв ii чоловiка, а й, цiлком природно, схвалював ii потяг до розкошiв, бо й сам усi грошi пускав на кравця.

Гаррi знайшов коробку там, де йому й казали, вдягнувся, ретельно добираючи одяг, i вийшов з будинку. Яскраво свiтило сонце, йти треба було чимало, i вiн iз жахом згадав, що генерал, так зненацька забiгши в покоi, перешкодив ледi Ванделер дати йому грошi на карету. Такого спекотного дня його обличчя безперечно попечеться на сонцi, а йти через увесь Лондон з коробкою в руцi – приниження, майже нестерпне для юнака з вдачею Гаррi Гартлi. Гаррi зупинився й замислився. Ванделери жили на Ітонському майданi, дiйти вiн мав майже до Нотiнг-Гiла, – одне слово, вiн мiг пiти навпростець через парк, ховаючись вiд сонця й обираючи найбезлюднiшi алеi. Гаррi подякував своiм зорям, збагнувши, що день тiлько-но починаеться.

Прагнучи чимшвидше позбутися клятоi коробки, Гаррi пiшов хутчiш, нiж звичайно, i вже майже проминув Кенсiнгтонськi садки, як у безлюдному мiсцi мiж дерев його перестрiв генерал.

– Перепрошую, сер Томас, – вибачився Гаррi, чемно вiдступаючи вбiк, бо генерал стояв просто посерединi стежки.

– Куди це ви йдете? – запитав генерал.

– Просто гуляю мiж деревами, – вiдповiв хлопець.

– З оцим? – крикнув генерал, ударивши цiпком по коробцi. – Ви брешете i чудово це знаете.

– Сер Томас, – зауважив Гаррi, – я не звик, щоб зi мною розмовляли таким тоном.

– Ви не розумiете свого становища, – вiдказав генерал. – Ви слуга, ще й слуга, проти якого я маю найсерйознiшi пiдозри. Звiдки менi знати, що у вашому ящику нема столового срiбла?

– У ньому цилiндр мого приятеля, – пояснив Гаррi.

– Дуже добре, – вiдповiв генерал Ванделер. – А я хочу поглянути на цилiндр вашого приятеля. У мене, – додав вiн, похмуро всмiхаючись, – надзвичайна цiкавiсть до капелюхiв. Гадаю, ви знаете, що для цього е певнi пiдстави.

– Сер Томас, перепрошую, я дуже шкодую, – вибачився Гаррi, – але це й справдi суто приватна справа.

Генерал однiею рукою грубо схопив Гаррi за плече й замахнувся цiпком, ладний от-от ударити. Гаррi вже вважав себе пропащим, але тiеi ж митi небеса подарували йому несподiваного оборонця в особi Чарлi Пендрагона, що доти ховався за деревами.

– Ну-бо, генерале, притримайте свою руку! – крикнув вiн. – Це негречно i навiть не по-джентльменському.

– Ага! – заревiв генерал, повертаючись до нового супротивника. – Мiстере Пендрагон! Невже, мiстере Пендрагон, ви гадаете, що, коли менi трапилось нещастя побратися з вашою сестрою, я маю терпiти цькування i погрози такого розбещеного марнотрата й банкрута, як ви? Мое знайомство з ледi Ванделер, сер, вiдбило в мене всяку охоту бачити решту членiв ii родини.

– Невже, генерале Ванделер, вам приверзлося, – вiдповiв Чарлi, – що коли моiй сестрi трапилось нещастя побратися з вами, то вона зразу ж утратила всi права й привiлеi ледi? На мою думку, сер, цим учинком вона принизила себе дужче, нiж ii мiг принизити хтось чужий, але для мене вона й далi належить до роду Пендрагонiв. Я вважаю за свiй обов’язок захищати ii вiд негiдних образ, i якби ви навiть десять разiв були ii чоловiком, я вам не дозволю обмежувати ii свободи, не дам силомiць затримати ii особистого посланця.

– Гартлi, що це означае? – запитав генерал. – Мiстер Пендрагон, здаеться, такоi ж думки, як я. Вiн теж пiдозрюе, що ледi Ванделер якось причетна до цилiндра вашого приятеля.

Чарлi збагнув, що дав непрощенного хука, i заквапився все поправити.

– Як, сер? – скрикнув вiн. – Ви кажете, я пiдозрюю? Я нiчого не пiдозрюю. Але там, де вдаються до насильства й упослiджують слабких, я не можу не втрутитись.

Проказавши це, вiн кивнув Гаррi, але хлопець був надто розгублений чи стривожений, щоб той знак зрозумiти.

– Сер, як менi розумiти вашу поведiнку? – запитав Ванделер.

– Як хочете, так i розумiйте, – вiдрубав Пендрагон. Генерал знову замахнувся цiпком, намiряючись ударити Чарлi по головi, але той, дарма що калiка, спритно вiдбився парасолькою, пiдскочив i вчепився у свого ворога.

– Бiжи, Гартлi, бiжи! – крикнув вiн. – Утiкай, бовдуре!

Гаррi на мить закам’янiв, дивлячись, як чоловiки люто торсають один одного, потiм повернувся й побiг. Озирнувшись назад, вiн побачив, що генерал простерся на землi, придушений Пендрагоновим колiном, проте не полишае вiдчайдушних спроб змiнити ситуацiю; сад, здавалося, наповнювався людьми, що збiгалися звiдусiль до мiсця бiйки. Вiд такоi картини секретар полетiв, мов на крилах, i не зводив духу, аж поки добiг до Бейсвотерського шляху й повернув навмання в один iз тихих завулкiв.

Сцена брутальноi бiйки двох знайомих йому джентльменiв глибоко вразила бiдолаху Гаррi. Вiн намагався забути ii, а насамперед прагнув якомога далi вiдiйти вiд генерала Ванделера; ревно перейнявшись цим прагненням, вiн геть забув про доручення i квапливо, тремтячи всiм тiлом, iшов галасвiта. Пригадавши, що ледi Ванделер – дружина одного i сестра другого з тих гладiаторiв, Гаррi вiдчув у серцi гаряче спiвчуття до жiнки, якiй так не поталанило в життi. Пiсля цiеi бiйки навiть його мiсце в генераловiм домi вже не видавалося таким безпечним i певним.

Поринувши в роздуми, Гаррi знай простував уперед, аж поки, припадком зiткнувшись iз перехожим, побачив, що в руцi у нього i досi коробка.

– Господи! – зойкнув вiн. – Геть памороки забило! Куди це я йду?

Видобувши конверта, якого дала йому ледi Ванделер, Гаррi перечитав адресу. Дивно, прiзвища не було. Гаррi просто звелiли знайти добродiя, який чекае пакунка вiд ледi Ванделер, а якщо вдома нiкого не буде, дiждатись його. Добродiй, додавалось у записцi, повинен показати папiрець, власноруч написаний ледi. Все це видавалось украй таемничим, Гаррi над усе дивувало, що нема прiзвища i потрiбно вимагати якусь розписку. Гаррi мало над цим замислювався, отримуючи доручення, але, перечитавши папiрець, усе зваживши i поеднавши з iще деякими дивними подробицями, переконався, що встряв у якусь небезпечну халепу. На пiвмитi вiн навiть засумнiвався у самiй ледi Ванделер: адже ця неясна оборудка трохи негiдна такоi високоi ледi; критицизму ще побiльшало, коли тi таемницi почали обертатися й проти нього. Однак його дух був такий покiрний ледi Ванделер, що Гаррi вiдкинув пiдозри i гостро дорiкав собi тiльки за те, що вони виникли.

В одному, правда, збiгалися його обов’язок й iнтереси, його великодушнiсть i страхи – слiд якнайшвидше позбутися коробки.

Гаррi пiдiйшов до першого полiсмена i чемно розпитав про дорогу. Виявилось, що до мети вже недалеко, i через кiлька хвилин вiн пiдiйшов до невеличкого, нещодавно пофарбованого i якнайретельнiше доглянутого будинку. Дверний молоточок i ручка дзвоника просто сяяли, на пiдвiконнях то тут, то там виднiли горщики з квiтами, завiси з якоiсь пишноi тканини закривали кiмнати вiд очей цiкавих перехожих. Увесь будинок дихав спокоем i таемничiстю, i Гаррi так перейнявся його духом, що тихiше, нiж звичайно, опустив молоток i чимстараннiше витер черевики.

Майже зразу дверi вiдчинилися, Гаррi побачив досить привабливу молоденьку служницю, що з цiкавiстю стала розглядати його.

– Я принiс пакунок вiд ледi Ванделер, – почав Гаррi.

– Знаю, – кивнувши головою, вiдповiла дiвчина, – але господаря нема вдома. Може, ви залишите менi?

– Не можу, – зiтхнув Гаррi. – Менi звелiли передати йому тiльки з певною умовою, отож, боюсь, я мушу просити у вас дозволу зачекати.

– Що ж, гадаю, менi можна вас впустити. Менi тут досить самотньо, а ви, скажу вам, нiби не такi, щоб з’iли дiвчину. Але шануйтесь i не питайте iменi господаря, однаково я не скажу.

– І ви таке кажете? – скрикнув Гаррi. – Ну й дивина! Сьогоднi на мене всюди чигають несподiванки. Все-таки про одне я, мабуть, можу спитати, не порушивши заборони. Вiн власник цього будинку?

– Нi, вiн тiльки наймае, ще й тижня не минуло, – вiдповiла дiвчина. – А тепер i я вас запитаю: ви знаете ледi Ванделер?

– Я ii особистий секретар, – запишався Гаррi.

– Вона гарна, правда ж? – знову спитала дiвчина.

– О, прекрасна! – вигукнув Гаррi. – Напрочуд мила, ласкава, добра!

– Та й ви нiвроку, – зауважила дiвчина. – Закладаюсь, ви вартi цiлого десятка ледi Ванделер.

– Я? – вкрай розгубився Гаррi. – Я тiльки секретар!

– Це ви для мене кажете? – аж нiби образилась дiвчина. – Певне, тому, що я, коли ваша ласка, тiльки служниця. – Але побачивши, що Гаррi щиро збентежився, пожалiла його: – Нi, я вiрю, ви не мали такого на увазi, просто ви сподобались менi, а про ледi Ванделер я й думати не хочу. Ох тi панii! – зiтхнула вона. – Як можна серед бiлого дня посилати з коробкою пiд пахвою такого стеменного джентльмена, як ви!

Розмовляючи, Гаррi i дiвчина не сходили з мiсця, вона стояла на порозi, а вiн на хiднику, тримаючи коробку i скинувши капелюха, щоб прохолонути. Та пiсля останнiх слiв дiвчини Гаррi, вже не витримуючи таких одвертих комплiментiв своiй зовнiшностi i тим паче пiдохотливих поглядiв, якими вони супроводились, став перебирати ногами i знiяковiло туди-сюди поводити очима. Ненароком глянувши в долiшнiй бiк завулка, вiн, на свiй несказанний жах, зустрiвся очима з генералом Ванделером. Розгнiваний, розпашiлий генерал гасав вулицями, женучись за швагром, але, впiзнавши невiрного секретаря, одразу надумав iнше, його лють дiстала новий вихiд, вiн щодуху припустив по завулку, лаючись i вимахуючи руками.

Гаррi враз заскочив у будинок, посунувши дiвчину, дверi захряснулись перед самим носом його ворога.

– Тут е засув? Вони замикаються? – питав переляканий Гаррi, а тим часом несамовитий стукiт молотка луною розлягався у передпокоi.

– Ой, що з вами трапилось? – занепокоiлась дiвчина. – Ви тiкаете вiд того старого добродiя?

– Якщо вiн пiймае мене, я пропав, – зашепотiв Гаррi. – Вiн ганяеться за мною цiлий день, а в нього цiпок зi шпагою всерединi, це офiцер з Індii!

– Ото гарнi манери! – скрикнула дiвчина. – А як, коли ваша ласка, його звати?

– Це генерал, мiй пан, – мовив Гаррi. – Вiн хоче забрати коробку.

– Хiба ж я вам не казала! – переможно засмiялася дiвчина. – Я ж казала, що та ваша ледi нiкчема, i, якщо маете очi, давно слiд побачити, як вона вас трактуе. То невдячна хвойда, ось що я вам скажу!

Генерал знову шарпнув за молоток, нетерпеливлячись, що його не пускають, а потiм став гатити в дверi кулаками.

– Добре, – зауважила дiвчина, – що я сама в домi, хай ваш генерал гамселить скiльки влiзе, нiхто йому не вiдчинить. Ходiмо!

Дiвчина завела Гаррi на кухню, посадила, а сама, поклавши руку йому на плече, не криючись, милувалася ним. Гуркiт бiля дверей не вщухав, навпаки, дедалi посилювався, i в бiдолашного секретаря холонуло в серцi.

– Як вас звати? – запитала дiвчина.

– Гаррi Гартлi.

– А мене – Пруденс. Вам подобаеться це iм’я?

– Дуже, – промовив Гаррi. – Але послухайте, як розходився генерал. Господи, вiн напевне висадить дверi, i тодi менi тiльки смертi сподiватися!

– Ви надто переймаетесь, – заспокоiла його Пруденс. – Нехай той генерал грюкае донесхочу, тiльки руки собi наб’е. Ви гадаете, я б вас тримала, якби не могла порятувати? О нi, тим, хто менi подобаеться, я щирий приятель. У нас е заднi дверi, що виходять в iнший завулок. Але, – додала вона, стримуючи Гаррi, що, зачувши благословенну вiстку, одразу зiрвався на ноги, – я не покажу вам, де вони, поки ви не поцiлуете мене. Поцiлуете, Гаррi?

– Аякже! – згадав за галантнiсть Гаррi. – Тiльки не за тi заднi дверi, а тому, що ви гарненькi й милi. – І двiчi або тричi палко поцiлував дiвчину, що не менш ласкаво вiдповiла йому.

Пруденс вiдвела Гаррi до садовоi хвiртки i спитала, витягаючи ключа:

– Ви ще прийдете до мене?

– Неодмiнно, – хiба ж не вам я завдячую життям?

– А тепер, – напутила дiвчина, вiдчиняючи хвiртку, – бiжiть чимдужче, бо я зараз вiдкрию генераловi.

Гаррi навряд чи потребував таких напучень, страх гнав його в потилицю, i вiн ревно пустився бiгти. Ще кiлька крокiв, гадалося йому, i вiн зможе спокiйно i з честю повернутися до ледi Ванделер. Та перш нiж йому пощастило пробiгти тi кiлька крокiв, бiдолаха зачув чоловiчий голос, хтось, лаючись, гукав його на iм’я. Озирнувшись, Гаррi помiтив Чарлi Пендрагона, що махав обома руками, аби вiн повернувся. Цей новий удар заскочив бiдолаху так зненацька, вразив так глибоко, що Гаррi, перебуваючи в станi надмiрного нервового збудження, навiть не подумавши, що робить, побiг iще дужче. Коли б вiн пригадав сцену в Кенсiнгтонських садках, то, певне ж, виснував, що коли генерал йому ворог, то Чарлi Пендрагон не хто iнший, як приятель. Та в головi у Гаррi все сплуталося, наче в гарячцi, думка не могла зосередитись, секретар знай тупотiв ногами.

Чарлi нетямився з лютi, страшним голосом виригаючи прокляття навздогiн секретаревi. Вiн теж бiг щодуху, але фiзична перевага була не на його боцi, лайки й гупання кульгавоi ноги по брукiвцi чулися все далi й далi позаду.

У Гаррi знову вiдродилася надiя. Вузька вуличка круто пiдiймалася вгору, проте навкруги нi душi, обабiч тяглися мури, над ними нависала зелень садкiв, а попереду, скiльки око сягало, не виднiло нi постатi, нi вiдчиненоi хвiртки. Доля, втомившись переслiдувати, тепер давала можливiсть порятунку.

Гай-гай! Добiгши до каштанiв, що буйним гiллям прикривали хвiртку, Гаррi побачив, як вона раптом вiдхилилася, показавши стежину, а на нiй постать рiзничука з ночвами пiд пахвою. Секретар, навiть не роздивившись як слiд, проминув хвiртку, лишивши хлопця на кiлька метрiв позаду, зате той придивився i був вельми здивований, побачивши, з якою не гiдною джентльмена швидкiстю пересувався незнайомець. Вийшовши за хвiртку, вiн почав глузливо пiдохочувати Гаррi.

Його поява немов надихнула Чарлi Пендрагона, насилу переводячи дух, вiн спромiгся на крик:

– Стiй, злодiю!

Рiзничук ураз пiдхопив той крик i теж кинувся навздогiн.

Секретаревi стало вже непереливки. Щоправда, завдяки страховi вiн помчав iще швидше, з кожним кроком випереджаючи погоню, але добре усвiдомлював, що от-от знесилиться, а як раптом хто трапиться назустрiч, його становище у вузькому завулку буде розпачливим.

«Треба десь заховатися, – думав вiн, – i от зараз, негайно, а то пропаду нi за цапову душу».

Тiльки-но ця думка майнула у Гаррi в головi, як вуличка раптом завернула, сховавши його вiд ворогiв. Є хвилини, коли навiть найбоязкiшi починають дiяти завзято й рiшуче, а найобачнiшi забувають про розважливiсть i стають вiдчайдушно хоробрими. Саме така хвилина настала для Гаррi Гартлi, i навiть тi, хто знав його найкраще, здивувалися б його смiливостi. Вiн як стiй зупинився, перекинув коробку через садовий мур i, з неймовiрною спритнiстю вхопившись за гребiнь муру, полетiв сторч головою в сад.

За мить Гаррi отямився i побачив, що сидить бiля низеньких трояндових кущiв. З порiзаних колiн i долонь текла кров, бо для захисту вiд таких стрибкiв верхнiй край муру був рясно посипаний скалками битих пляшок, тiло болiло, немов потовчене, в головi паморочилось. Подивившись у глиб напрочуд добре доглянутого садка, засадженого квiтами, що солодко напахчували повiтря, Гаррi побачив перед собою затилля будинку. Той будинок був чималий i вочевидь заселений, але, на вiдмiну вiд саду, занедбаний, обшарпаний, жалюгiдний. З усiх iнших бокiв тягся суцiльний мур, що обгороджував сад.

Гаррi роздивлявся це все, мов не бачачи, його розум не мiг нi зосередитись на чомусь, нi усвiдомити, що треба дiяти. Тож почувши ходу по жорствi, Гаррi, хоч i подивився в той бiк, навiть не подумав тiкати чи боронитись.

Прибулець виявився дебелим, грубим i дуже неприязним чолов’ягою в робочому одязi i з поливальницею в лiвiй руцi. Хтось не такий приголомшений напевне б стривожився, побачивши того здорованя, що дивився спiдлоба лихими похмурими очима. Але Гаррi, очманiвши при падiннi, не злякався, а, не можучи вiдвести очей вiд садiвника, покiрно чекав, поки той пiдiйде, вiзьме його за плече й одним дужим рухом поставить на ноги.

З хвилину вони дивились у вiчi один одному: Гаррi знiчено, чолов’яга повнячись гнiвом i глузливо й жорстоко посмiхаючись.

– Хто ви? – запитав вiн нарештi. – Хто ви, щоб отак стрибати через мiй мур i ламати мою Gloire de Dijons[1 - «Слава Дiжона» (франц.) – сорт троянди.]? Як вас звати, – труснув вiн Гаррi, – i чого вам тут треба?

Гаррi не мiг навiть здобутися на слово. Саме тiеi митi Пендрагон i рiзничук пробiгали пiд муром, тупiт i хрипкi крики виповнили вузький завулок. Садiвник зразу отримав вiдповiдь i глумливо й зневажливо втупився Гаррi в обличчя.

– Злодiй! – проказав вiн. – Слово честi, мабуть, добра ти штучка, бо, бачу, вбраний, наче джентльмен, з голови до п’ят. І тобi не соромно зодягатися отак пишно i ходити межи чесних людей, що, гадаю, залюбки б купили твоi поношенi лахи. Вiдповiдай, паскудо, – вiв далi чоловiк, – сподiваюсь, ти розумiеш англiйську мову, я хочу трохи поговорити з тобою, перш нiж вiдвести до полiцii.

– Повiрте, сер, це страшне непорозумiння, – заговорив Гаррi. – Та коли буде ваша ласка пройти зi мною до сера Томаса Ванделера на Ітонський майдан, я обiцяю, що все одразу з’ясуеться. Тепер я бачу, що й найчеснiша людина може попасти в непевне становище.

– Хлопче, – вiдповiв садiвник, – я пiду з тобою не далi, нiж до полiцiйного вiддiлка на сусiднiй вулицi. Інспектор, звичайно, радо пiде з тобою аж на Ітонський майдан i нап’еться чаю у твоiх поважних знайомих. А може, тебе вiдвести до мiнiстра полiцii? Аякже, сер Томас Ванделер! Ти, певне, гадаеш, що я не можу вiдрiзнити, де справжнiй джентльмен, а де отаке стрибайло, як ти? Хай там який на тобi одяг, я тебе, мов книжку, прочитаю. От сорочка, яка, може, коштуе стiльки, скiльки мiй святковий капелюх, твiй сурдут, дай-но помацаю, куплений не на товчку, твоi черевики…

Чолов’яга, чиi очi спустилися донизу, враз урвав образливi зауваження i застиг, прикипiвши очима до землi. Коли вiн знову заговорив, його голос дивно змiнився.

– Скажи менi, ради Бога, що то? – спитав вiн.

Гаррi глянув собi пiд ноги й занiмiв вiд подиву i страху. Стрибаючи, вiн упав на коробку i роздер ii з краю в край, звiдти сипнули самоцвiти i вкрили землю рясним лискучим шаром, деякi вже втолочились у грунт. Там була чудова дiадема, якою так часто захоплювався Гаррi на ледi Ванделер, брошки й перстенi, сережки i браслети, а також просто неоправленi дiаманти, що розкотилися пiд кущами троянд i скидалися на краплi вранiшньоi роси. На землi мiж ним i садiвником лежали королiвськi скарби – скарби в найпривабливiшiй, найнадiйнiшiй i найтривкiшiй формi, iх можна було зiбрати, мов ягоди, – й самi прекраснi, вони розбивали сонячне промiння мiльйонами райдужних спалахiв.

– Господи! – вихопилося в Гаррi. – Я пропав!

З неймовiрною швидкiстю його думки понеслися назад, вiн став розумiти всi пригоди сьогоднiшнього дня, збагнув iх у цiлому й усвiдомив, у яку прикру халепу завели його доля i вдача. Гаррi роззирнувся, немов шукаючи допомоги, та в саду вiн був сам, тiльки дiаманти пiд ногами i страшний незнайомець перед ним; нашорошивши вуха, вiн не почув нiчого, крiм шелесту листя i калатання свого серця. Тож не диво, що хлопець занепав духом i знову безживно протягнув:

– Я пропав!

Садiвник, злодiйкувато озирнувшись, пересвiдчився, що з вiкон нiхто не пiдглядае, й полегшено зiтхнув.

– Дурню, наберися духу! – пiдбадьорив вiн. – Найгiрше вже зроблене. Чого ти одразу не сказав, що тут досить на двох? Де там на двох! – скрикнув вiн. – Тут вистачить на двохсот! Тiльки ходiмо звiдси, щоб нас нiхто не побачив, та заради всього святого розправ капелюха й обтрусись. Адже отаким блазнем, як ти зараз, i двох крокiв ступити не можна.

Поки Гаррi мимоволi виконував цi поради, садiвник, ставши навколiшки, квапливо збирав розсiянi самоцвiти в коробку. Коли вiн торкався пучками дорогих кристалiв, усе його тiло мов здригалось, обличчя нараз перемiнилось, очi пожадливо засвiтилися, – зрештою, садiвник нiби навмисне барився, милуючись кожним камiнцем, повертаючи й роздивляючись iх. Кiнець кiнцем, зiбравши самоцвiти, заховав коробку пiд халат, кивнув Гаррi й повiв його за собою до будинку.

Бiля дверей вони зустрiли похмурого i напрочуд гарного молодика в охайному священичому вбраннi, в його поглядi мов змагалися завзяття i нерiшучiсть. Садiвник якомога приховав свою досаду i, догiдливо посмiхаючись, пiдiйшов до священика.

– Який нинi день погожий, мiстере Роллес, – мовив вiн. – Господи, який день! А це мiй юний приятель, йому заманулося поглянути на троянди. Я осмiлився впустити його, гадаючи, що нiхто з пожильцiв не заперечить.

– Я, звiсно, нi, – вiдповiв велебний пан Роллес. – І не думаю, щоб хто-небудь iз нас дратувався через таку дрiбницю. Сад, мiстере Реберн, ваша власнiсть, ми цього не забуваемо. Оскiльки ви нам дозволяете гуляти в саду, то не будемо ж ми такими нечемними i невдячними, щоб перешкоджати в цьому вашим друзям. Крiм того, – додав вiн, – менi здаеться, що я вже бачився з цим добродiем. Мiстер Гартлi, якщо не помиляюсь? Щиро вам спiвчуваю, бачу, ви десь упали, – завершив вiн, простягаючи руку.

Проте якась чисто дiвоча гiднiсть i бажання якнайдалi вiдтягти мить пояснень спонукали Гаррi вiдмовитись од цього спасенного шансу й заперечити знайомство. Вiн вiддав перевагу дбайливiй опiцi садiвника, принаймнi незнайомого йому, а не цiкавостi i, можливо, пiдозрам знайомого священика.

– Боюсь, тут якась помилка, – сказав вiн. – Мое прiзвище Томлiнсон, я знайомий мiстера Реберна.

– Невже? – здивувався мiстер Роллес. – Схожiсть просто разюча.

Мiстер Реберн, якого мов кольки брали пiд час усiеi бесiди, вiдчув, що зараз найслушнiша мить ii урвати.

– Сер, бажаю вам доброi прогулянки, – мовив вiн i повiв Гаррi в будинок, в одну з кiмнат, що вiкнами в сад. Насамперед вiн опустив жалюзi, бо мiстер Роллес, ще не отямившися з подиву, замислено стояв там, де й ранiше. Пiсля цього садiвник висипав дiаманти з подертоi коробки на стiл i, нахилившись над скарбом, що постав в усiй своiй величi, з хижою зажерливiстю розглядав його, потираючи собi стегна. Побачивши садiвникове обличчя, охоплене ницим шалом, бiдолашний Гаррi зазнав iще тяжчих мук. Секретаревi здавалося неймовiрним, що його життя, яке вiн безневинно марнував на витонченi дрiбнички, занурилось у похмурий свiт злочину. Щоправда, совiсть нiчим не могла дорiкнути йому, однак вiн найдошкульнiше й найжорстокiше карався за нескоений грiх – просто боявся кари, боявся пiдозр чесних людей i товариства ницих, брутальних натур. Гаррi був ладен не вагаючись накласти життям, аби втекти з кiмнати мiстера Реберна, позбутися його товариства.

– А тепер, – сказав Реберн, подiливши самоцвiти на двi приблизно однаковi купки й пiдсунувши одну з них ближче до себе, – а тепер, – проказав вiн знову, – за все в цьому свiтi треба платити, а за деякi речi – дуже щедро. Вам треба знати, мiстере Гартлi, якщо це справдi ваше iм’я, що я дуже лагiдноi вдачi i моя доброта все життя була менi каменем спотикання. Я мiг би, якби хотiв, привласнити всi цi гарненькi камiнцi, i хай-но ви б наважились хоч словом заперечити; але, гадаю, менi слiд виявити до вас ласку, – отже, я не маю намiру стригти вас попри саму шкуру. Так що, як бачите, з мiркувань чистоi доброти я пропоную подiлитись, а це, – показав вiн на купки, – пропорцii, що видаються менi справедливими й товариськими. Може, у вас, мiстере Гартлi, е якiсь заперечення? Я за одну чи двi брошки не сперечатимусь.

– Сер, послухайте, – вигукнув Гартлi, – ви пропонуете неможливе! Самоцвiти не моi, я нi з ким не можу дiлитися, байдуже, у яких пропорцiях.

– Ах, вони не вашi? – ущипливо спитав Реберн. – І ви не можете нi з ким подiлитися, так? Що ж, тодi дуже шкода, тепер я зобов’язаний вiдвести вас до полiцii. До полiцii – ви тiльки задумайтесь над цим, – мовив Реберн, – подумайте про ганьбу ваших шановних батькiв, подумайте, – провадив вiн далi, беручи Гаррi за зап’ясток, – про колонii i день останнього суду.

– Нiчим не можу зарадити, – схлипнув Гаррi. – Я тут не винен. Ви ж не хочете пiти зi мною на Ітонський майдан.

– Нi, – вiдповiв чолов’яга, – звiсно, нi. Я хочу подiлитися з вами цими цяцьками тут. – Кажучи це, вiн зненацька щосили скрутив руку Гаррi.

Гаррi не змiг притлумити зойку, рясний пiт виступив йому на обличчi. Бiль i страх, мабуть, пожвавили йому розум, – хай там як, але цiеi митi вся ситуацiя зненацька постала перед ним зовсiм iнакше, вiн побачив, що йому нiчого не лишаеться, як погодитись на пропозицiю негiдника, сподiваючись дiстатися дому i примусити садiвника вiддати крадене за сприятливiших обставин, коли на ньому самому вже не буде нiяких пiдозр.

– Я згоден, – кивнув вiн.

– Ну й ягня, – глумився садiвник. – Я ж бачив, що ви нарештi збагнете свiй справжнiй iнтерес. А коробку, – провадив вiн далi, – я спалю разом iз садовим смiттям, це така рiч, яку цiкавi можуть упiзнати; ну а ви збирайте своi цяцьки i кладiть до кишенi.

Гаррi скорився. Реберн спостерiгав за ним, i час вiд часу яскравий полиск з новою силою розпалював його пожадливiсть, то один, то другий дiамант вiн вихапував з секретаревоi частки й додавав до власноi.

Упоравшись, обидва пiдiйшли до дверей на вулицю, Реберн обережно прочинив iх i роззирнувся. Перехожих, певне, не було, бо вiн, раптом схопивши Гаррi за карк, щосили нагнув бiдолаху i, тримаючи обличчям до землi, так що той бачив саму брукiвку та пороги будинкiв, десь пiвтори хвилини тягнув його за собою спершу вниз однiею вулицею, потiм угору другою. Гаррi нарахував три повороти, перш нiж злодiй ослабив пальцi i, крикнувши: «А тепер забирайся!» – з розмаху сильно i вправно копнув його ногою.

Коли напiвзомлiлий Гаррi пiдвiвся, з його носа цебенiла кров, а пана Реберна вже й слiд прохолов. Бiль i злiсть доконали бiдолашного хлопця, з розпачу, гучно схлипуючи, вiн розплакався серед вулицi.

Поплакавши i трохи заспокоiвшись, Гаррi став роздивлятись i прочитав назви вулиць, на перехрестi яких його покинув садiвник. Вiн iще досi перебував у малозаселенiй частинi захiдного Лондона серед вiлл i великих садкiв, проте помiтив, що де-не-де у вiкнах е люди, якi вочевидь були свiдками його нещастя. Майже зразу з одного будинку вибiгла служниця i пiднесла йому склянку води. Водночас з другого боку до нього пiдступив брудний волоцюга, що тинявся околицями.

– Бiдолаха, – пожалiла його дiвчина, – як недобре з вами повелися! Ой, пане, у вас i колiна порiзанi, пропав весь одяг! Ви хоч знаете, що за негiдник вас так тяжко покривдив?

– Це я знаю! – скрикнув Гаррi, трохи покрiпившись водою. – Я ще доберуся до нього, хай мене не лякае! Будьте певнi, що вiн дорого заплатить за цей день!

– Вам краще зайти до нас додому почиститись i вмитися, – вела далi дiвчина. – Не бiйтеся, моя господиня запрошуе вас. Почекайте, я вам зараз подам капелюха. Боже мiй, – раптом закричала вона, – таж ви розкидали дiаманти по всiй вулицi!

Це й справдi було так. Добра половина того, що зосталось пiсля грабунку пана Реберна, висипалася з кишень пiд час його сальто несамохiть i знову поблискувала в поросi. Гаррi благословив долю, що в дiвчини такi бистрi очi, «ще нiякого лиха не сталося, могло бути гiрше», – потiшив вiн себе, повернення цих кiлькох дiамантiв мало для нього не меншу вагу, нiж утрата всiеi решти. Та який жаль! Тiльки-но вiн з дiвчиною нагнувся, волоцюга пiдскочив до них, повалив обох на землю, набрав пригорщу дiамантiв i, мов заець, дременув по вулицi.

Звiвшись на ноги, Гаррi з криком побiг слiдом, та злодiй летiв дуже прудко, крiм того, набагато краще знав околицю: добiгши до повороту, за яким сховавсь утiкач, Гаррi навiть його слiду не побачив.

Тяжко пригнiчений, секретар повернувся на мiсце своеi лихоi пригоди, де його досi чекала дiвчина, чесно повернувши рештки дiамантiв. Гаррi щиро подякував iй i, не маючи вже нiякого настрою ощадити, пiшов до найближчоi каретноi станцii i поiхав на Ітонський майдан в екiпажi.

Коли вiн прибув, у будинку вiдчувалась тривога, здавалося, що в родинi трапилось нещастя, всi слуги зiбралися в холi i не могли, а може, й просто не хотiли стримати реготу, побачивши, в якому дрантi з’явився секретар. Гаррi якомога гiднiше проминув iх i одразу пiшов до будуара. Вiдчинивши дверi, вiн побачив разючу i навiть грiзну картину, перед його очима постали сам генерал, його дружина i Чарлi Пендрагон; зачинившись вiд усiх, вони вiдверто й дiловито розмовляли про якiсь безперечно важливi речi. Гаррi нараз зметикував, що йому майже нiчого не треба пояснювати – генераловi вже щиро призналися в замаху на його кишеню, розказали i про тяжку невдачу, яка спiткала весь той задум; тепер усi вони об’едналися, пригнiченi спiльним лихом.

– Слава Богу! – закричала ледi Ванделер. – Ось i вiн! Коробка, Гаррi, де коробка?

Гаррi мовчки знiтився перед ними.

– Кажи! – знову крикнула Клара. – Кажи, де коробка!

Чоловiки, загрозливо звiвшись на ноги, теж пiдступили до нього. Гаррi збiлiв, мов стiна, i витяг з кишенi жменю дiамантiв.

– Оце все, що лишилося, – сказав вiн. – Присягаюся небом, що моеi провини тут нема, i якщо виявити терпiння, то, хоч деякi, боюсь, утраченi вже назавжди, решту коштовностей ще напевне можна вiдшукати.

– Який жах! – репетувала Клара. – Втрачено всi нашi дiаманти, а в мене дев’яносто тисяч боргу за убори!

– Мадам, – заговорив генерал, – ви могли розкидати свiй дрiб’язок по всiх риштаках, ви могли наробити в п’ятдесят разiв бiльше боргiв, нiж сума, яку ви згадали, ви могли вкрасти в мене дiадему й перснi моеi матерi, – i все-таки Природа ще мала б надi мною таку силу, що я зрештою пробачив би вам. Але ви, мадам, забрали Дiамант Раджi – Око Свiтла, як поетично називають його на Сходi, гордiсть Кашгару! Ви вкрали в мене Дiамант Раджi, i тепер, мадам, – здiйняв руки до неба генерал, – мiж нами все скiнчено!

– Повiрте менi, генерале Ванделер, – вiдповiла Клара, – що це найприемнiшi слова, якi коли-небудь злiтали з ваших уст. Дарма що ми розорилися, я навiть рада такiй оказii, якщо це тiльки звiльнить мене вiд вас. Ви вже не раз казали менi, що я вийшла замiж за вас заради грошей, тепер дозвольте менi сказати: я давно й тяжко каюсь у тому, що пiшла на таку оборудку. Якби ви ще раз одружувались i мали дiамант, бiльший за вашу голову, я б навiть свою покоiвку вiдраджувала вiд такого страшного й небезпечного шлюбу. Ну а ви, мiстере Гартлi, – звернулася вона до секретаря, – вже досить показали в цьому домi своi неоцiненнi якостi, ми остаточно переконались, що у вас немае нi мужностi, нi розуму, нi самоповаги; тепер я бачу, що перед вами тiльки одна дорога – миттю забирайтеся звiдси i, якщо можна, нiколи не повертайтеся. А за своею платнею – ставайте в чергу як кредитор пiсля банкрутства мого чоловiка.

Гаррi ще й не розчув до ладу цих образливих слiв, як уже напустився на нього з лайкою генерал.

– А тим часом, – горлав вiн, – ходiмо зi мною до найближчого iнспектора полiцii. Ви, сер, можете дурити такого простосердого солдата, як я, але око закону зразу викрие вашу безсоромну брехню. Якщо вже через вашi потаемнi iнтриги з моею дружиною менi судилося доживати вiку в злиднях, я принаймнi старатимусь, щоб вашi облуда й крутiйство не минули кари. Запевняю, сер, Бог вiдмовить менi в останнiй ласцi, якщо ви до самого скону не будете гибiти на каторзi.

Проказавши це, генерал схопив Гаррi й квапливо потяг його сходами, а потiм вулицею до найближчого полiцiйного вiддiлка.

Тут (каже мiй арабський автор) завершуеться ця прикра пригода з коробкою. Зате для бiдолашного секретаря вся ця iсторiя стала початком нового i справдi гiдного чоловiка життя. Полiцiя швидко переконалася в його невинностi, а пiсля того як вiн розповiв геть усе, що могло придатися для дальшого слiдства, один з iнспекторiв слiдчого вiддiлу навiть похвалив його за чеснiсть i простоту поводження. Декiлька осiб зацiкавилось долею юнака, якому так непоталанило, а невдовзi у спадок по тiтцi з Вустерширу[2 - Вустершир – графство в центральнiй Англii.], що померла старою панною, вiн отримав трохи грошей. З цим багатством вiн одружився з Пруденс i, надзвичайно вдоволений i маючи найкращi сподiвання, вiдплив у Бендiго[3 - Бендiго – мiсто у Пiвденнiй Австралii.] або ж, як казали iншi, в Тринкомалi[4 - Тринкомалi – мiсто на островi Цейлон (тепер Шри-Ланка).].




Story of the Bandbox


Up to the age of sixteen, at a private school and afterwards at one of those great institutions for which England is justly famous, Mr. Harry Hartley had received the ordinary education of a gentleman. At that period, he manifested a remarkable distaste for study; and his only surviving parent being both weak and ignorant, he was permitted thenceforward to spend his time in the attainment of petty and purely elegant accomplishments. Two years later, he was left an orphan and almost a beggar. For all active and industrious pursuits, Harry was unfitted alike by nature and training. He could sing romantic ditties, and accompany himself with discretion on the piano; he was a graceful although a timid cavalier; he had a pronounced taste for chess; and nature had sent him into the world with one of the most engaging exteriors that can well be fancied. Blond and pink, with dove’s eyes and a gentle smile, he had an air of agreeable tenderness and melancholy, and the most submissive and caressing manners. But when all is said, he was not the man to lead armaments of war, or direct the councils of a State.

A fortunate chance and some influence obtained for Harry, at the time of his bereavement, the position of private secretary to Major-General Sir Thomas Vandeleur, C. B. Sir Thomas was a man of sixty, loud-spoken, boisterous, and domineering. For some reason, some service the nature of which had been often whispered and repeatedly denied, the Rajah of Kashgar had presented this officer with the sixth known diamond of the world. The gift transformed General Vandeleur from a poor into a wealthy man, from an obscure and unpopular soldier into one of the lions of London society; the possessor of the Rajah’s Diamond was welcome in the most exclusive circles; and he had found a lady, young, beautiful, and well-born, who was willing to call the diamond hers even at the price of marriage with Sir Thomas Vandeleur. It was commonly said at the time that, as like draws to like, one jewel had attracted another; certainly Lady Vandeleur was not only a gem of the finest water in her own person, but she showed herself to the world in a very costly setting; and she was considered by many respectable authorities, as one among the three or four best dressed women in England.

Harry’s duty as secretary was not particularly onerous; but he had a dislike for all prolonged work; it gave him pain to ink his fingers; and the charms of Lady Vandeleur and her toilettes drew him often from the library to the boudoir. He had the prettiest ways among women, could talk fashions with enjoyment, and was never more happy than when criticising a shade of ribbon, or running on an errand to the milliner’s. In short, Sir Thomas’s correspondence fell into pitiful arrears, and my Lady had another lady’s maid.

At last the General, who was one of the least patient of military commanders, arose from his place in a violent access of passion, and indicated to his secretary that he had no further need for his services, with one of those explanatory gestures which are most rarely employed between gentlemen. The door being unfortunately open, Mr. Hartley fell downstairs head foremost.

He arose somewhat hurt and very deeply aggrieved. The life in the General’s house precisely suited him; he moved, on a more or less doubtful footing, in very genteel company, he did little, he ate of the best, and he had a lukewarm satisfaction in the presence of Lady Vandeleur, which, in his own heart, he dubbed by a more emphatic name.

Immediately after he had been outraged by the military foot, he hurried to the boudoir and recounted his sorrows.

“You know very well, my dear Harry,” replied Lady Vandeleur, for she called him by name like a child or a domestic servant, “that you never by any chance do what the General tells you. No more do I, you may say. But that is different. А woman can earn her pardon for a good year of disobedience by a single adroit submission; and, besides, no one is married to his private secretary. I shall be sorry to lose you; but since you cannot stay longer in a house where you have been insulted, I shall wish you goodbye, and I promise you to make the General smart for his behaviour.”

Harry’s countenance fell; tears came into his eyes, and he gazed on Lady Vandeleur with a tender reproach.

“My Lady,” said he, “what is an insult? I should think little indeed of anyone who could not forgive them by the score. But to leave one’s friends; to tear up the bonds of affection—”

He was unable to continue, for his emotion choked him, and he began to weep.

Lady Vandeleur looked at him with a curious expression.

“This little fool,” she thought, “imagines himself to be in love with me. Why should he not become my servant instead of the General’s? He is good-natured, obliging, and understands dress; and besides it will keep him out of mischief. He is positively too pretty to be unattached.”

That night she talked over the General, who was already somewhat ashamed of his vivacity; and Harry was transferred to the feminine department, where his life was little short of heavenly. He was always dressed with uncommon nicety, wore delicate flowers in his button-hole, and could entertain a visitor with tact and pleasantry. He took a pride in servility to a beautiful woman; received Lady Vandeleur’s commands as so many marks of favour; and was pleased to exhibit himself before other men, who derided and despised him, in his character of male lady’s-maid and man milliner. Nor could he think enough of his existence from a moral point of view. Wickedness seemed to him an essentially male attribute, and to pass one’s days with a delicate woman, and principally occupied about trimmings, was to inhabit an enchanted isle among the storms of life.

One fine morning he came into the drawing-room and began to arrange some music on the top of the piano. Lady Vandeleur, at the other end of the apartment, was speaking somewhat eagerly with her brother, Charlie Pendragon, an elderly young man, much broken with dissipation, and very lame of one foot. The private secretary, to whose entrance they paid no regard, could not avoid overhearing a part of their conversation.

“To-day or never,” said the lady. “Once and for all, it shall be done to-day.”

“To-day, if it must be,” replied the brother, with a sigh. “But it is a false step, a ruinous step, Clara; and we shall live to repent it dismally.”

Lady Vandeleur looked her brother steadily and somewhat strangely in the face.

“You forget,” she said; “the man must die at last.”

“Upon my word, Clara,” said Pendragon, “I believe you are the most heartless rascal in England.”

“You men,” she returned, “are so coarsely built, that you can never appreciate a shade of meaning. You are yourselves rapacious, violent, immodest, careless of distinction; and yet the least thought for the future shocks you in a woman. I have no patience with such stuff. You would despise in a common banker the imbecility that you expect to find in us.”

“You are very likely right,” replied her brother; “you were always cleverer than I. And, anyway, you know my motto: The family before all.”

“Yes, Charlie,” she returned, taking his hand in hers, “I know your motto better than you know it yourself. ‘And Clara before the family!’ Is not that the second part of it? Indeed, you are the best of brothers, and I love you dearly.”

Mr. Pendragon got up, looking a little confused by these family endearments.

“I had better not be seen,” said he. “I understand my part to a miracle, and I’ll keep an eye on the Tame Cat.”

“Do,” she replied. “He is an abject creature, and might ruin all.” She kissed the tips of her fingers to him daintily; and the brother withdrew by the boudoir and the back stair.

“Harry,” said Lady Vandeleur, turning towards the secretary as soon as they were alone, “I have a commission for you this morning. But you shall take a cab; I cannot have my secretary freckled.”

She spoke the last words with emphasis and a look of half-motherly pride that caused great contentment to poor Harry; and he professed himself charmed to find an opportunity of serving her. “It is another of our great secrets,” she went on archly, “and no one must know of it but my secretary and me. Sir Thomas would make the saddest disturbance; and if you only knew how weary I am of these scenes! Oh, Harry, Harry, can you explain to me what makes you men so violent and unjust? But, indeed, I know you cannot; you are the only man in the world who knows nothing of these shameful passions; you are so good, Harry, and so kind; you, at least, can be a woman’s friend; and, do you know? I think you make the others more ugly by comparison.”

“It is you,” said Harry gallantly, “who are so kind to me. You treat me like—”

“Like a mother,” interposed Lady Vandeleur; “I try to be a mother to you. Or, at least,” she corrected herself with a smile, “almost a mother. I am afraid I am too young to be your mother really. Let us say a friend – a dear friend.”

She paused long enough to let her words take effect in Harry’s sentimental quarters, but not long enough to allow him a reply.

“But all this is beside our purpose,” she resumed. “You will find a bandbox in the left-hand side of the oak wardrobe; it is underneath the pink slip that I wore on Wednesday with my Mechlin. You will take it immediately to this address,” and she gave him a paper, “but do not, on any account, let it out of your hands until you have received a receipt written by myself. Do you understand? Answer, if you please – answer! This is extremely important, and I must ask you to pay some attention.”

Harry pacified her by repeating her instructions perfectly; and she was just going to tell him more when General Vandeleur flung into the apartment, scarlet with anger, and holding a long and elaborate milliner’s bill in his hand.

“Will you look at this, madam?” cried he. “Will you have the goodness to look at this document? I know well enough you married me for my money, and I hope I can make as great allowances as any other man in the service; but, as sure as God made me, I mean to put a period to this disreputable prodigality.”

“Mr. Hartley,” said Lady Vandeleur, “I think you understand what you have to do. May I ask you to see to it at once?”

“Stop,” said the General, addressing Harry, “one word before you go.” And then, turning again to Lady Vandeleur, “What is this precious fellow’s errand?” he demanded. “I trust him no further than I do yourself, let me tell you. If he had as much as the rudiments of honesty, he would scorn to stay in this house; and what he does for his wages is a mystery to all the world. What is his errand, madam? and why are you hurrying him away?”

“I supposed you had something to say to me in private,” replied the lady.

“You spoke about an errand,” insisted the General. “Do not attempt to deceive me in my present state of temper. You certainly spoke about an errand.”

“If you insist on making your servants privy to our humiliating dissensions,” replied Lady Vandeleur, “perhaps I had better ask Mr. Hartley to sit down. No?” she continued; “then you may go, Mr. Hartley. I trust you may remember all that you have heard in this room; it may be useful to you.”

Harry at once made his escape from the drawing-room; and as he ran upstairs he could hear the General’s voice upraised in declamation, and the thin tones of Lady Vandeleur planting icy repartees at every opening. How cordially he admired the wife! How skilfully she could evade an awkward question! with what secure effrontery she repeated her instructions under the very guns of the enemy! and on the other hand, how he detested the husband!

There had been nothing unfamiliar in the morning’s events, for he was continually in the habit of serving Lady Vandeleur on secret missions, principally connected with millinery. There was a skeleton in the house, as he well knew. The bottomless extravagance and the unknown liabilities of the wife had long since swallowed her own fortune, and threatened day by day to engulf that of the husband. Once or twice in every year exposure and ruin seemed imminent, and Harry kept trotting round to all sorts of furnishers’ shops, telling small fibs, and paying small advances on the gross amount, until another term was tided over, and the lady and her faithful secretary breathed again. For Harry, in a double capacity, was heart and soul upon that side of the war; not only did he adore Lady Vandeleur and fear and dislike her husband, but he naturally sympathised with the love of finery, and his own single extravagance was at the tailor’s.

He found the bandbox where it had been described, arranged his toilette with care, and left the house. The sun shone brightly; the distance he had to travel was considerable, and he remembered with dismay that the General’s sudden irruption had prevented Lady Vandeleur from giving him money for a cab. On this sultry day there was every chance that his complexion would suffer severely; and to walk through so much of London with a bandbox on his arm was a humiliation almost insupportable to a youth of his character. He paused, and took counsel with himself. The Vandeleurs lived in Eaton Place; his destination was near Notting Hill; plainly, he might cross the Park by keeping well in the open and avoiding populous alleys; and he thanked his stars when he reflected that it was still comparatively early in the day.

Anxious to be rid of his incubus, he walked somewhat faster than his ordinary, and he was already some way through Kensington Gardens when, in a solitary spot among trees, he found himself confronted by the General.

“I beg your pardon, Sir Thomas,” observed Harry, politely falling on one side; for the other stood airectly in his path.

“Where are you going, sir?” asked the General.

“I am taking a little walk among the trees,” replied the lad.

The General struck the bandbox with his cane.

“With that thing?” he cried; “you lie, sir, and you know you lie!”

“Indeed, Sir Thomas,” returned Harry, “I am not accustomed to be questioned in so high a key.”

“You do not understand your position,” said the General. “You are my servant, and a servant of whom I have conceived the most serious suspicions. How do I know but that your box is full of teaspoons?”

“It contains a silk hat belonging to a friend,” said Harry.

“Very well,” replied General Vandeleur. “Then I want to see your friend’s silk hat. I have,” he added grimly, “a singular curiosity for hats; and I believe you know me to be somewhat positive.”

“I beg your pardon, Sir Thomas, I am exceedingly grieved,” Harry apologised; “but indeed this is a private affair.”

The General caught him roughly by the shoulder with one hand, while he raised his cane in the most menacing manner with the other. Harry gave himself up for lost; but at the same moment Heaven vouchsafed him an unexpected defender in the person of Charlie Pendragon, who now strode forward from behind the trees.

“Come, come, General, hold your hand,” said he, “this is neither courteous nor manly.”

“Aha!” cried the General, wheeling round upon his new antagonist, “Mr. Pendragon! And do you suppose, Mr. Pendragon, that because I have had the misfortune to marry your sister, I shall suffer myself to be dogged and thwarted by a discredited and bankrupt libertine like you? My acquaintance with Lady Vandeleur, sir, has taken away all my appetite for the other members of her family.”

“And do you fancy, General Vandeleur,” retorted Charlie, “that because my sister has had the misfortune to marry you, she there and then forfeited her rights and privileges as a lady? I own, sir, that by that action she did as much as anybody could to derogate from her position; but to me she is still a Pendragon. I make it my business to protect her from ungentlemanly outrage, and if you were ten times her husband I would not permit her liberty to be restrained, nor her private messengers to be violently arrested.”

“How is that, Mr. Hartley?” interrogated the General. “Mr. Pendragon is of my opinion, it appears. He too suspects that Lady Vandeleur has something to do with your friend’s silk hat.”

Charlie saw that he had committed an unpardonable blunder, which he hastened to repair.

“How, sir?” he cried; “I suspect, do you say? I suspect nothing. Only where I find strength abused and a man brutalising his inferiors, I take the liberty to interfere.”

As he said these words he made a sign to Harry, which the latter was too dull or too much troubled to understand.

“In what way am I to construe your attitude, sir?” demanded Vandeleur.

“Why, sir, as you please,” returned Pendragon.

The General once more raised his cane, and made a cut for Charlie’s head; but the latter, lame foot and all, evaded the blow with his umbrella, ran in, and immediately closed with his formidable adversary.

“Run, Harry, run!” he cried; “run, you dolt!”

Harry stood petrified for a moment, watching the two men sway together in this fierce embrace; then he turned and took to his heels. When he cast a glance over his shoulder he saw the General prostrate under Charlie’s knee, but still making desperate efforts to reverse the situation; and the Gardens seemed to have filled with people, who were running from all directions towards the scene of fight. This spectacle lent the secretary wings; and he did not relax his pace until he had gained the Bayswater road, and plunged at random into an unfrequented by-street.

To see two gentlemen of his acquaintance thus brutally mauling each other was deeply shocking to Harry. He desired to forget the sight; he desired, above all, to put as great a distance as possible between himself and General Vandeleur; and in his eagerness for this he forgot everything about his destination, and hurried before him headlong and trembling. When he remembered that Lady Vandeleur was the wife of one and the sister of the other of these gladiators, his heart was touched with sympathy for a woman so distressingly misplaced in life. Even his own situation in the General’s household looked hardly so pleasing as usual in the light of these violent transactions.

He had walked some little distance, busied with these meditations, before a slight collision with another passenger reminded him of the bandbox on his arm.

“Heavens!” cried he, “where was my head? and whither have I wandered?”

Thereupon he consulted the envelope which Lady Vandeleur had given him. The address was there, but without a name. Harry was simply directed to ask for “the gentleman who expected a parcel from Lady Vandeleur,” and if he were not at home to await his return. The gentleman, added the note, should present a receipt in the handwriting of the lady herself. All this seemed mightily mysterious, and Harry was above all astonished at the omission of the name and the formality of the receipt. He had thought little of this last when he heard it dropped in conversation; but reading it in cold blood, and taking it in connection with the other strange particulars, he became convinced that he was engaged in perilous affairs. For half a moment he had a doubt of Lady Vandeleur herself; for he found these obscure proceedings somewhat unworthy of so high a lady, and became more critical when her secrets were preserved against himself. But her empire over his spirit was too complete, he dismissed his suspicions, and blamed himself roundly for having so much as entertained them.

In one thing, however, his duty and interest, his generosity and his terrors, coincided – to get rid of the bandbox with the greatest possible despatch.

He accosted the first policeman and courteously inquired his way. It turned out that he was already not far from his destination, and a walk of a few minutes brought him to a small house in a lane, freshly painted, and kept with the most scrupulous attention. The knocker and bell-pull were highly polished; flowering potherbs garnished the sills of the different windows; and curtains of some rich material concealed the interior from the eyes of curious passengers. The place had an air of repose and secrecy; and Harry was so far caught with this spirit that he knocked with more than usual discretion, and was more than usually careful to remove all impurity from his boots.

A servant-maid of some personal attractions immediately opened the door, and seemed to regard the secretary with no unkind eyes.

“This is the parcel from Lady Vandeleur,” said Harry.

“I know,” replied the maid, with a nod. “But the gentleman is from home. Will you leave it with me?”

“I cannot,” answered Harry. “I am directed not to part with it but upon a certain condition, and I must ask you, I am afraid, to let me wait.”

“Well,” said she, “I suppose I may let you wait. I am lonely enough, I can tell you, and you do not look as though you would eat a girl. But be sure and do not ask the gentleman’s name, for that I am not to tell you.”

“Do you say so?” cried Harry. “Why, how strange! But indeed for some time back I walk among surprises. One question I think I may surely ask without indiscretion: Is he the master of this house?”

“He is a lodger, and not eight days old at that,” returned the maid. “And now a question for a question: Do you know Lady Vandeleur?”

“I am her private secretary,” replied Harry with a glow of modest pride.

“She is pretty, is she not?” pursued the servant.

“Oh, beautiful!” cried Harry; “wonderfully lovely, and not less good and kind!”

“You look kind enough yourself,” she retorted; “and I wager you are worth a dozen Lady Vandeleurs.”

Harry was properly scandalised.

“I!” he cried. “I am only a secretary!”

“Do you mean that for me?” said the girl. “Because I am only a housemaid, if you please.” And then, relenting at the sight of Harry’s obvious confusion, “I know you mean nothing of the sort,” she added; “and I like your looks; but I think nothing of your Lady Vandeleur. Oh, these mistresses!” she cried. “To send out a real gentleman like you – with a bandbox – in broad day!” During this talk they had remained in their original positions – she on the doorstep, he on the side-walk, bareheaded for the sake of coolness, and with the bandbox on his arm. But upon this last speech Harry, who was unable to support such point-blank compliments to his appearance, nor the encouraging look with which they were accompanied, began to change his attitude, and glance from left to right in perturbation. In so doing he turned his face towards the lower end of the lane, and there, to his indescribable dismay, his eyes encountered those of General Vandeleur. The General, in a prodigious fluster of heat, hurry, and indignation, had been scouring the streets in chase of his brother-in-law; but so soon as he caught a glimpse of the delinquent secretary, his purpose changed, his anger flowed into a new channel, and he turned on his heel and came tearing up the lane with truculent gestures and vociferations.

Harry made but one bolt of it into the house, driving the maid before him; and the door was slammed in his pursuer’s countenance.

“Is there a bar? Will it lock?” asked Harry, while a salvo on the knocker made the house echo from wall to wall.

“Why, what is wrong with you?” asked the maid. “Is it this old gentleman?”

“If he gets hold of me,” whispered Harry, “I am as good as dead. He has been pursuing me all day, carries a sword-stick, and is an Indian military officer.”

“These are fine manners,” cried the maid. “And what, if you please, may be his name?”

“It is the General, my master,” answered Harry. “He is after this bandbox.”

“Did not I tell you?” cried the maid in triumph. “I told you I thought worse than nothing of your Lady Vandeleur; and if you had an eye in your head you might see what she is for yourself. An ungrateful minx, I will be bound for that!”

The General renewed his attack upon the knocker, and his passion growing with delay, began to kick and beat upon the panels of the door.

“It is lucky,” observed the girl, “that I am alone in the house; your General may hammer until he is weary, and there is none to open for him. Follow me!”

So saying she led Harry into the kitchen, where she made him sit down, and stood by him herself in an affectionate attitude, with a hand upon his shoulder. The din at the door, so far from abating, continued to increase in volume, and at each blow the unhappy secretary was shaken to the heart.

“What is your name?” asked the girl.

“Harry Hartley,” he replied.

“Mine,” she went on, “is Prudence. Do you like it?”

“Very much,” said Harry. “But hear for a moment how the General beats upon the door. He will certainly break it in, and then, in heaven’s name, what have I to look for but death?”

“You put yourself very much about with no occasion,” answered Prudence. “Let your General knock, he will do no more than blister his hands. Do you think I would keep you here if I were not sure to save you? Oh, no, I am a good friend to those that please me! and we have a back door upon another lane. But,” she added, checking him, for he had got upon his feet immediately on this welcome news, “but I will not show where it is unless you kiss me. Will you, Harry?”

“That I will,” he cried, remembering his gallantry, “not for your back door, but because you are good and pretty.”

And he administered two or three cordial salutes, which were returned to him in kind.

Then Prudence led him to the back gate, and put her hand upon the key.

“Will you come and see me?” she asked.

“I will indeed,” said Harry. “Do not I owe you my life?”

“And now,” she added, opening the door, “run as hard as you can, for I shall let in the General.”

Harry scarcely required this advice; fear had him by the forelock; and he addressed himself diligently to flight. А few steps, and he believed he would escape from his trials, and return to Lady Vandeleur in honour and safety. But these few steps had not been taken before he heard a man’s voice hailing him by name with many execrations, and, looking over his shoulder, he beheld Charlie Pendragon waving him with both arms to return. The shock of this new incident was so sudden and profound, and Harry was already worked into so high a state of nervous tension, that he could think of nothing better than to accelerate his pace, and continue running. He should certainly have remembered the scene in Kensington Gardens; he should certainly have concluded that, where the General was his enemy, Charlie Pendragon could be no other than a friend. But such was the fever and perturbation of his mind that he was struck by none of these considerations, and only continued to run the faster up the lane.

Charlie, by the sound of his voice and the vile terms that he hurled after the secretary, was obviously beside himself with rage. He, too, ran his very best; but, try as he might, the physical advantages were not upon his side, and his outcries and the fall of his lame foot on the macadam began to fall farther and farther into the wake.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51014656) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Слава Дiжона» (франц.) – сорт троянди.




2


Вустершир – графство в центральнiй Англii.




3


Бендiго – мiсто у Пiвденнiй Австралii.




4


Тринкомалi – мiсто на островi Цейлон (тепер Шри-Ланка).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения